m
  Головна » Публiцистика » Сучасна казочка про лікарняну доброту 
Укр Рус Eng
Тетяна Государєва
 

Сучасна казочка про лікарняну доброту

Жила-була маленька дівчинка Олеся. Були у Олесі мама і тато, бабуся й дідусь. Жилося їй гарно, тому що була вона веселої вдачі, гарно малювала і співала, дружила з дівчатками і хлопчиками у дитячому садку. Вечорами Олеся ходила у гості до бабусі й дідуся, щоб поспілкуватися з ними і показати свої малюнки. А ще, вона була великою мрійницею і вірила, що усі казки, які їй розповідає матуся – не вигадка, а правда. Кожного вечора дівчинка просила, щоб їй розповідали казкові історії та віршики. Вона дуже любила нові казки, але з великим задоволенням слухала і ті, які вже добре знала.

Та ось, так трапилося, що у Олесі склався сумний, неприємний день. А все через те, що у дівчинки почав боліти зубик. Вона, як і всі діти, перш за все, поскаржилася своїй мамі, і жалісно подивившись в її очі, запитала: «Матусю, ти казала, що завтра ми підемо у поліклініку до зубного лікаря. А там не страшно, і лікарі добрі, як доктор Ай болить?». «Звичайно, донечко, – вони чуйні і добрі, як доктор Ай болить», – заспокоїла мама Олесю, і продовжила: «Доня, лікувати зубки не страшно, тому що у поліклініці, до якої ми завтра підемо, приймають тільки маленьких дівчаток і хлопчиків. Тому там працюють найкращі і найуважніші у світі зубні лікарі. Повір, коли тобі лікуватимуть зубик, ти не відчуєш ніякого болю». Після маминих обнадійливих слів, дівчинка зовсім заспокоїлася, і вже нічого не запитувала.

Наступного дня, зранку, Леся із мамою вирушили до дитячої стоматологічної поліклініки. Почувала себе дівчинка не дуже гарно, тому що вночі, через зубний біль, погано спала. Але, прямуючи разом із мамою до поліклініки, вона подумки заспокоювала себе, і уявляла, як зараз вони увійдуть в гарне світле приміщення. У ньому багато чудових квітів в яскравих горщиках, а на стінах розвішані веселі кольорові картинки з сюжетами із улюблених казок і мультиків. До того ж, чомусь вона вирішила, що там є м’які іграшки і гарні ляльки, якими можна трішки погратися. А найголовніше, Леся нафантазувала, що коли вона з мамою переступить поріг дитячої поліклініки, то лікарі зустрінуть їх щирою посмішкою, будуть дуже привітними. А ще, тьотя чи дядя-лікар обов’язково ласкаво запитає у неї: «Дівчинко, як тебе звуть? Чому болить твій зубик?». І коли вона відповість, добрий лікар скаже: «Не бійся, Олеся, ми можемо лікувати так, що боляче тобі не буде».

З таким оптимістичним настроєм дівчинка переступила поріг медичного закладу… Але відразу ж злякано позадкувала до дверей, у які щойно увійшла з мамою. У приміщенні було темно і волого, як у підвалі (Леся вже не раз ходила з мамою у підвал, і чомусь їй завжди було там якось моторошно; хотілося якомога скоріше вийти на подвір’я). І тут, у дитячій поліклініці, у неї миттєво виникло таке ж відразливе почуття… З’явилося бажання якнайшвидше вибігти звідтіля, вдихнути свіжого повітря, побачити яскраве сонечко. Але мама стиснула її руку, і вони підійшли до реєстратури.

Дівчинку чекало нове розчарування: з-за скла визирнула невдоволена похмура фізіономія тьоті (а не усміхнене обличчя, як собі уявляла Олеся). Ця неприємна особа почала роздратовано вичитувати їх за те, що вони з мамою принесли не дуже гарний зошит для заведення медичної картки. Потім, «зла» тьотя присікалася до того, що у них немає домашнього телефону. А наостанок, майже закричала: «Жінка! Швидше вирішуйте – давати номерок до хірурга чи до терапевта!?». Мама Лесі почала пояснювати, що у дитини розкришилася лише частинка зуба, і він болить. «До хірурга зразу!», – майже істерично вигукнула тьотя, жбурнувши через віконце маленький аркушик. Але, мама Лесі набралася сміливості, і запитала у розлюченої особи: «Скажіть будь ласка, чому зразу до хірурга? Може цей зубик ще можна полікувати?». Та дві кремезні тьоті, які сиділи за великим скляним вікном, вже про щось жваво гомоніли, і на поставлене запитання не звернули ніякої уваги.

Від побаченого і почутого, у Лесі зовсім зіпсувався настрій. З важким серцем, разом з мамою вони підійшли до хірургічного кабінету, і зайняли чергу. Перед ними, сидів хлопчик з матусею, ще менший за Лесю; та дівчинка з татком. Через те, що Леся була рухливою дитиною, і їй швидко набридло сидіти, вона почала ходити по коридору, роздивляючись навкруги. Там було напівтемно і пусто, а веселих картинок на стінах не було. Та й яскравих квітів дівчинка не побачила, не говорячи вже про іграшки. Усе, що її оточувало, було цілковитою протилежністю того, що вона раніше уявляла, і про що мріяла.

Незнайома тьотя, яка сиділа у черзі з маленьким сином, сказала Лесиній мамі, що зуби тут лікують погано, і лише хірург, який видаляє їх – гарний лікар. «Мабуть, як доктор Ай болить», – подумала дівчинка.

Коли, нарешті, вони з мамою зайшли до кабінету, дядя-хірург справді виявився чуйним та справним. Він подивився на розкришений зубик, але не став його виривати, порадивши зайнятися лікуванням. Подякувавши уважному лікарю, Леся з мамою вдруге попрямували до реєстратури. Та ж сама похмура тьотя, тим же роздратованим тоном відповіла, що номерки є тільки на третю годину дня. А оскільки, Лесі з мамою треба було подолати неблизьку відстань, аби потрапити додому, вони вирішили чекати на подвір’ї дві години.

Звісно, в чеканні не багато приємного, а особливо, коли потрапляєш в подібну ситуацію… Час спливав дуже повільно, дитина від зубного болю і втоми кілька разів починала плакати. Мама Лесі, як могла, заспокоювала донечку і обіцяла, що зовсім скоро їй полікують зубик, і вони поїдуть додому.

Вже по третьому колу, матуся з дитиною підійшли до реєстратури, і тьотя, на яку Леся вже не могла дивитися, жбурнула новий аркушик – тепер до терапевта. За пів години до назначеного у номерку часу, вони підійшли до кабінету, черги біля якого не було. Знову хвилини почали тягтися, ніби вічність. Коли дівчинка запитала, чому вони так довго чекають, мама пояснила, що, напевно, у кабінеті багатьом дівчаткам та хлопчикам лікують зубки, і якщо Лесі назначили прийом саме на цей час, значить, усі лікарі зайняті. Отже, потрібно набратися терпіння і ждати.

Змучені довгим чеканням, вони нарешті увійшли до величезного терапевтичного кабінету. Яким же було їх здивування, коли дівчинка і її мама побачили кілька тьоть-лікарів, і жодної дитини. Кабінет був порожнім. Одна із п’яти стоматологів, яка сиділа біля столика у гурті з іншими, і про щось жваво балакала, неохоче піднялася зі стільця і повільно підійшла. Леся та її мама привіталися з нею. Та тьотя у білому халаті на привітання не відповіла, і тільки невдоволено буркнула: «Сідай вже у крісло».

Мама Лесі залишилася стояти поруч, і щиро співчувала своїй маленькій дівчинці. Вона з болем у душі спостерігала, як тремтить від страху та болю її дитина, та в цій ситуації було вже запізно щось міняти. Адже деспотична лікарка вже почала лікування, а по-друге, мама Лесі розуміла, що якщо навіть припинити це жорстоке дійство, її донька через пережитий стрес вже нікуди не піде. Отже, зубик так і буде боліти, залишившись недолікованим…

Тьотя-лікар жодного разу не посміхнулася, привітно не подивилася на її дитину. Більш того, вона не приховувала свого невдоволення і роздратування. Адже її відірвали від дуже важливої розмови з колегами, тому вона швидко і несамовито свердлила зубик дитини, різким командним тоном наказуючи: «Відкрила рота! Ану ширше! Я сказала!.. Чого ти слині розпустила!? Тепер закривай рот!».

«Вставай вже!» – завершивши титанічну працю, відрубала «добра» тьотя-лікар. Леся, вмить зіскочила із крісла, забувши про біль і втому. З її очей котилися сльози. Але не через страждання від фізичного болю... Їй хотілося ридати від пережитого страху і розчарування, принизливих вигуків і грубості лікарки…

На стенді біля кабінету висіла табличка, на якій було написано, що лікування безкоштовне і оплачується лише обезболювання. Але лікарка затребувала гроші за пломбу, і, ухопивши їх, не попрощавшись, стрімко попрямувала продовжувати теревені з колегами.

Мама взяла свою доню за руку. Вони вийшли з «чудової» установи, у якій працюють «добрі» лікарі і дуже «гарно» відносяться до маленьких дітей. Може це і недобре, але у мами Лесі не було вже ані сил, ані енергії сваритися з «чуйним» медичним персоналом. Можливо, саме з цієї причини цей заклад був напівпорожнім, а жінка, яка сиділа з хлопчиком у черзі, не радила лікувати тут зуби. Але те, що відбулося, вже не виправиш… Тому, мама Олесі лише упевнено сказала: «Донечка, обіцяю тобі, що за жодних обставин, більше ми сюди ніколи не прийдемо…».

Леся була розумною дівчинкою і прекрасно розуміла, що мама хотіла як краще – щоб чуйні лікарі полікували її зубик, не завдавши болю. Але, трапилося зовсім по-іншому… Коли вона йшла у поліклініку – вірила, що потрапить у добру казкову країну. Але, коли з мамою вийшла звідтіля, зрозуміла, що побувала у дуже страшній казці.

Зрозуміло, що повертаючись додому, дитина, якій уперше в житті лікували зубик, відчувала лише біль і розчарування. Не набагато веселіше почувалася і її мама. Дуже шкода їй було свою донечку, і у душі вона відчувала провину за ті моральні і фізичні страждання, які прийшлося пережити маленькій Олесі.

Якщо запитати у деспотичних тьоть-лікарів, чому так аморально поводять себе, бездушно гаркаючи на дітей і виливаючи на них свою невдоволеність, вони виправдаються, що ні в чому не винні, що їх зробило жорстокими життя. Клятва Гіппократа, скажуть вони, людяність і моральні принципи також ні до чого, навіть при роботі з маленькими пацієнтами. Ні до чого й похмурі коридори з темно-сірими стінами їхньої поліклініки. А винуваті, хором будуть стверджувати вони, усі оті наївні Олесині фантазії про красиву світлу поліклініку та чуйних лікарів…


Головне меню
Випадкові фото
Авторизація
Статистика