m
  Головна » Публiцистика » Роздуми про минуле, сучасне і майбутнє… 
Укр Рус Eng
Тетяна Государєва
 

Роздуми про минуле, сучасне і майбутнє…

Упевнена – кожна людина, згадуючи своє минуле, мимоволі порівнює його з сучасним плином життя. Окрім спогадів особистого характеру – про дитинство, шкільні роки, першу любов, ми зберігаємо багаж знань про те, яким було суспільство і аура «того» часу. Ми аналізуємо факти і події, які відбувалися не лише безпосередньо з нами, але і з тією країною, у якій ми жили. Наш минулий досвід і знання слугують незамінною основою для порівняння із сьогоденням.

Комусь подобається «копошитися» в минулому, і знаходити там тільки позитивні сторони. Такі люди завжди обволікають минуле ореолом благополуччя і добра, але незадоволені сучасним плином життя. Вони «тікають» від сьогодення. Є люди, яким подобається жити саме зараз, не повертаючись думками до минулого… Але, і про майбутнє вони не розмірковують. Такі особи живуть за принципом – «після нас хоч потоп», і намагаються лише особисте життя прожити без проблем. Зустрічаються і так звані «мрійники», які прискорюють час, і у своїх думках уже живуть у далекому майбутньому.

Вважаю, мудрими можна назвати тих людей чи суспільство, які здатні поєднувати, синтезувати у своєму житті три виміри часу. Їх мудрість полягає у тому, що вони зберігають найкращі досягнення минулого і не забувають набутий досвід. Також, вони цінують і позитивно сприймають сьогодення. І, нарешті – вони планують і будують майбутнє, вкладаючи для цього не лише раніш набуті знання і досвід, але і застосовуючи здібності і таланти, які мають на даний проміжок часу.

Доречно навести у приклад ті «благополучні» країни, у яких суспільство, дотримуючись почуття міри, і не впадаючи у крайнощі – досягли високого життєвого рівня. Вони знають свою історію і зберігають культурну спадщину, не руйнуючи все прекрасне, що залишили після себе геніальні художники, архітектори, скульптори, музиканти, поети, письменники. Разом з тим, вони крокують у ногу з часом, удосконалюючи і розвиваючи своє життя в різних сферах.

Міркуючи про історію нашої країни, я прийшла до висновку, що її минуле і сучасне можна протиставити один одному майже у всьому. Ґрунтуючись на «упертих» фактах, аналізуючи події минулих десятиліть, можна з упевненістю сказати – наше життя минає у постійних переходах із крайності у крайність.

До певного моменту ми жили в «одній» країні, а після так званої «перебудови», начебто переселилися в зовсім іншу, нову для нас державу. Усе стало по-іншому, все змінилося. Принципи і закони, які раніше проголошувалися, і по яким нас навчали жити – розсипалися, ніби картковий будиночок за незначний проміжок часу. Те, що здавалося непорушним і укорінювалося у свідомість мас десятиліттями, було зруйновано. Перебіг історії не зміниш – виходить, це мало відбутися. Злам у житті суспільства був неминучим.

У 1960-1980 роки нас виховували у дусі марксизму-ленінізму, а нашим «богом» був Володимир Ілліч Ленін. Зростаючи і крокуючи разом з улюбленою партією по сходинках комуністичної ідеології, ми були жовтенятами, піонерами, комсомольцями, і потенційними комуністами. Із нас вирощували відданих ленінців, прищеплюючи мислення, яке було вигідним існуючій у той час державній системі.

Релігію нарекли «опіумом для народу», і ми панічно боялися наближатися до церкви, аби нас не запідозрили у релігійних почуттях. Скрізь нав’язувалася думка, що віруючі – душевнохворі люди, а атеїзм – єдино правильний світогляд. Основною філософською доктриною був матеріалізм, а задавати питання про такі поняття як «дух» або «душа», вважалося крамолою і великою нерозважливістю. Ми повинні були вірити тільки «рідній» улюбленій партії, вірити в її «розум, честь і совість», а також, із захопленням поклонятися тим, хто стояв у керма державної машини. Інакомислення і власні духовні переконання переслідувалися і каралися різними способами. Книги, газети, журнали, радіо і телебачення були наскрізь просочені марксистсько-ленінською ідеологією.

Нині, комуністичні теорії визнані утопією. Комуністична партія давно втратила колишню владу і авторитет. Розвіяний міф стосовно величі і непогрішності вождя пролетаріату, та його вірних соратників. Натомість безвір'я і атеїзму, як гриби після дощу, зросли нові церкви та неформальні об'єднання. Різноманітні секти «вербують» людей у своє лоно. Поряд із сектами християнського напрямку, з'явилися секти, основою яких є чорна магія, фашистські або расистські переконання, сексуальні відхилення. «Вольному воля, врятованому – рай…». Наразі, кожний вірить у те, до чого лине його душа. В Інтернеті і книжних крамницях можна знайти велику кількість релігійної і філософської літератури на будь-який смак. Свободу дій отримали всілякі цілителі, екстрасенси, ворожки, знахарі. На жаль, більшість із них перетворили свою діяльність у вигідний бізнес. Часто-густо, лише наживаючись на людському горі, вони переважно шкодять, аніж допомагають.

У той час не можна було не працювати. Кожна людина була маленьким, але потрібним гвинтиком у великій державній машині. За дармоїдство, тобто, ухилення від роботи, присуджували штраф, і навіть могли судити. Я не пам'ятаю людей, які б не мали роботу, окрім інвалідів і пенсіонерів. Раз у рік робітники та службовці мали тарифну відпустку тривалістю не більш 24-х днів.

В наш час люди не знають, що буде з ними завтра… Багато хто живе у стані невизначеності і вагань відносно майбутнього. Вони переживають свою непотрібність суспільству, паралельно здійснюючи відчайдушні спроби прогодувати сім’ю. Значна кількість громадян вимушена працювати не за спеціальністю, а у сім’ях, зазвичай робить один із її членів. Люди із вищою освітою торгують на ринках, працюють вантажниками, санітарками і прибиральницями, втрачаючи необхідну кваліфікацію і стаж; деякі намагаються знайти роботу за кордоном. Складається враження, що населення нашого міста, і в цілому країни, розділилося на дві основні категорії – продавців і покупців, бізнесменів і наймитів. Деякі «щасливчики» одержують мізерну грошову допомогу по безробіттю, ставши на облік на біржу праці. В чому, в чому, а стосовно роботи ми стали дійсно вільні, здобувши цілковиту незалежність від держави.

Тому, говорячи про переваги часів «застою», можна назвати той позитивний аспект, що люди були упевнені в завтрашньому дні. Всі мали роботу і стабільний заробіток, запис у трудовій книжці і нарахування стажу. Поклавши гроші на ощадну книжку, ніхто не переймався, що його готівка може кудись зникнути, або втратити свою справжню цінність.

У той час переважна частина населення мала приблизно однаковий фінансовий рівень. Не існувало надто бідних, а дуже багаті становили не значний процент. В основному, далеко не безбідним існуванням вирізнялися представники державної влади, керівники великих підприємств, військові чини.

Зараз у матеріальному плані наше суспільство живе приблизно так – основна частина населення існує на межі бідності (і навіть ті, хто має роботу, ледь зводять кінці з кінцями). Меншу частину складають люди, які мають середні статки, і, нарешті, є дуже багаті персони. Якщо порівняти, то у часи «застою» 90% громадян мали середній рівень життя, і лише 10% – дуже високий. Тепер 50% населення існує на межі бідності, 40% живуть «посередньо», і 10% – мають усе. Розрив між бідними і багатими вельми значний. Чому має місце такий дисбаланс у нашому суспільстві, окрема та дуже змістовна тема. Вона стосується компетенції політологів, економістів, соціологів, психологів…

Майже усі представники «мого» покоління відзначають те, що у часи «застою» люди були більш доброзичливіші і лояльніші один до одного. Можливо, це позитивне явище було пов’язане із тим, що переважна частина населення жила у приблизно рівних матеріальних умовах. Фінансово процвітаючих було не так багато. Тепер більше антагонізму і заздрості у суспільстві, тому що різниця між забезпеченими персонами і бідними людьми надто велика. До того ж – невпевненість у завтрашньому дні, відсутність роботи, стабільності, віри у краще, роблять громадян жорстокими і непримиренними.

Запам’ятала, як урочисто у той час відзначали такі всенародні свята, як 1 Травня, 9 Травня, 7 і 8 листопада. Були обов’язковими паради, для проведення яких, у величезні колони збиралися тисячі людей. Дорослі несли транспаранти і прапори, діти – різнокольорові повітряні кульки і яскраві штучні квіти. Усі з ентузіазмом крокували під звуки духового оркестру, проголошуючи гасла, у яких прославляли Союз непорушних республік і комуністичну партію; співали патріотичні пісні і посміхалися один одному. Після завершення офіційного параду, відзначали свято вдома або на природі, у колі сім'ї чи друзів. У повітрі панував дух піднесеного настрою і віри у світле майбутнє.

Останніми роками, ці всенародні свята перестали відзначать. Вони втратили колишню значимість. Суспільство кардинально змінилося, зневірилося у правдивості історії, у принципи «тодішньої» ідеології. Упевнена – єдине свято, яке не можна забувати – свято Перемоги, 9 Травня. Тому, відчула духовне піднесення і радість, коли святкували 65 річницю від дня Перемоги. Нарешті, у 2010 році, пройшли паради. Адже, це свідчить про нашу пам’ять, людяність і вдячність ветеранам. Дякуючи воїнам-визволителям ми не знаємо про трагізм і жах війни, не уявляємо тих страждань та бідувань, які вона приносить. Великі жертви були принесені заради мирного майбутнього, мільйони людей загинуло, захищаючи землю від німецько-фашистських окупантів! І ми – ті хто живе зараз, і покоління, які прийдуть після нас, не маємо морального права закреслювати величну сторінку нашої історії. Вважаю дуже позитивною тенденцією те, що нинішні керівники держави відродили святкування Великої Перемоги, і наше суспільство почало гідно відзначати цю незабутню дату.

Дивно, з яким апломбом і пишністю відзначається наразі День Валентина, або, чужоземне свято ,,Нelloween"!.. Я не відношуся категорично до нових свят. Тим більше, якщо вони привносять в життя радість і інші позитивні емоції… Але, не згодна з несправедливим забуттям того, про що маємо пам’ятати, і з гордістю розповідати майбутнім поколінням.

До того, як розпався СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік), кожна людина відчувала, що живе в інтернаціональному домі, в оточенні великої дружної родини. Без особливих проблем і наявності закордонного паспорту, можна було їхати до будь-якої республіки, відчуваючи себе там чудово. Представники різних національностей були миролюбними і лояльними один до одного, усюди панував дух братерства.

Зараз же, Росія, Білорусія, та інші колишні республіки, стали по відношенню до нас зарубіжними країнами. Більшість із них увійшли до Співдружності незалежних держав (у тому числі і Україна), проголосивши себе незалежними. Український уряд заявив про це 1 грудня 1991 року. Одночасно із роз’єднанням республік, автоматично відбувся розкол і у відносинах з ними.

Окрім «іноземної» валюти у гаманці і дорогого квитка, зараз їдемо до Росії, як за кордон. Перш, ніж українець ступить на російську землю, він має пройти принизливу процедуру перевірок та митного контролю, заповнити докладну анкету, відзвітуватися для чого і куди їде. Упевнена, що ці «розклади» породжують у душах як українців, так і росіян, відчуття дискомфорту і досади. Митники, розглядаючи документи, дивляться на братів-слов’ян ніби на потенційних диверсантів чи аферистів – недоброзичливо і підозріло. Зрозуміло, що це їх робота, і вони лише виконують свій обов’язок, чиїсь накази згори. Але і досі не розумію, кому вигідний такий стан речей, хто придумав цю схему роз’єднання і недовіри між людьми?

Шкода, що через ці жорсткі закони, українці, росіяни, білоруси, представники інших національностей, майже перестали контактувати між собою, перебуваючи у вимушеній ізоляції. Вважаю відсутністю цивілізованості і культури, коли громадяни із братських країн мають їздити один до одного ніби у ворожий табір, переживаючи почуття приниження і скутості. Мабуть, багато хто із ностальгією згадує ті часи, коли «люди різних народів» були однією дружною сім’єю. Це було чудовим і світлим відчуттям.

Цікава тема, що стосується української мови. Біля двадцяти років тому, лише одна школа у Кременчуці була українською, усі інші – російськомовними. Також, і дитячі садочки. Тому, незважаючи на те, що мої батьки були українці, і розмовляли українською мовою – ми з братом і сестрою «вийшли» росіянами. Не дивно! Адже, починаючи із дитячого садка, нас вчили розмовляти і думати на російській. У дітях виховували досить зневажливе відношення до рідної мови. Взяти хоча б той факт, що у багатьох школах, будь-який учень, який не бажав вивчати рідну мову, міг написати про це заяву і не відвідувати уроки української мови і літератури. Коли в школі чи у дворі з'являлася дитина із сільської місцевості і розмовляла чистою українською, над нею потішалися і висміювали, називали «рогатою». Але, треба визнати – основна провина була не у відсутності культури і жорстокості дітей. У значній мірі винною була та система, яка примусово укорінювала російську мову, а із рідною мовою українців вела боротьбу.

З 1989 року українська мова отримала статус державної. Всі школи і вищі навчальні заклади проводять навчання українською мовою. Проте, тепер «впали» у іншу крайність. Діти вивчають російську мову, як іноземну. Я згодна з тим, що навчання має вестися мовою тієї країни, у якій ми живемо. Але у повсякденному житті кожна людина має право розмовляти на тій мові, яка їй більше подобається, до якої вона звикла. Кумедно, коли показують російський фільм і перекладають його на українську мову. А як недоладно і неблагозвучно сприймаються твори Пушкіна, Лермонтова і інших російських класиків, у перекладі на українську мову! Так само, не уявляю, як звучали би вірші Шевченка, Франка або Лесі Українки на російській. І в українській, і в російській мові є свій, притаманний лише їм неповторний стиль і краса, благозвучність і духовна сутність, які губляться або ж спотворюються при перекладі.

Згодна – переважна частина росіян не розуміє українську, тому що українці не нав’язували їм «хохляцьку» мову, не примушували її вивчати. Але в Україні на протязі багатьох десятиліть російська мова мала статус державної, і тільки останні роки почалося повсюдне вивчення рідної мови. Тому, навіть діти розуміють російську мову без перекладу. Звичайно, треба вивчати і знати свою національну мову, але чи є сенс «перегинати палицю», і таврувати по-своєму красиву російську мову, як колись таврували українську? Третину населення України складають росіяни. До того ж, людина збагачує свій внутрішній світ і більш цікава як особистість, коли вивчає і знає декілька мов.

Порівнюючи життя людей у часи «застою», і після нього, є усі підстави стверджувати, що наше минуле майже у всьому суперечить сьогоденню. Суспільство, у якому ми живемо, можна назвати суспільством «перегинів». Ми ще не знайшли прекрасної «золотої середини».

Мені дуже подобається мудрий буддійський принцип «середнього шляху», або, іншими словами «золотого серединного шляху». Багато століть тому, Будда проголосив істину про те, що будь-яке впадання у крайнощі – це порушення гармонії, втрата стабільності, рівноваги. Коли якась людина чи суспільство кидаються із одного «полюсу» у інший, неминучі хаос і дисгармонія у всіх сферах.

Хочеться вірити в те, що у майбутньому наша країна зуміє знайти «золоту середину». Гармонійно поєднавши найкращі надбання минулих часів та сьогодення, переосмисливши колишні помилки і почерпнувши з них корисний досвід, ми побудуємо суспільство високої культури і матеріального добробуту.


Головне меню
Випадкові фото
Авторизація
Статистика